Особливості виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року
Особливості виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року
З першого вересня 2006 року для України набула чинності Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Конвенція), учасницями якої є більше 70 держав світу. Таким чином наша країна отримала доступ до міжнародного механізму співпраці, що встановлює порядок повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують.
Відповідно до статті 35 Конвенції вона застосовується до актів незаконного переміщення або утримування дітей, що мають місце після набрання чинності Конвенцією між договірними державами.
Враховуючи зазначене, відсутні правові підстави для прийняття до розгляду на підставі Конвенції заяв про повернення дитини щодо держав, з якими Конвенція не застосовується, або “викрадення” дитини відбулося до дати набрання Конвенцією чинності у двосторонніх відносинах.
Стаття 1 Конвенції визначає її цілі:
- забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій з Договірних держав;
- забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.
Для забезпечення виконання положень Конвенції Кабінет Міністрів України затвердив Порядок її виконання на території України, затверджений Постановою від 10 липня 2006 року № 952 (зі змінами) (далі – Порядок). Даний Порядок визначає механізм взаємодії органів виконавчої влади у процесі вирішення питань стосовно повернення до України або з України до іноземної держави дитини, яка незаконно вивезена (переміщена) або утримується будь-якою особою та забезпечення реалізації права доступу до дитини, якщо такі дії порушують права іншої особи на опіку (піклування) над дитиною і не містять складу злочину.
Фізична або юридична особа, яка має право на опіку (піклування) над дитиною (далі - заявник), може звернутися до Мін'юсту або центрального органу будь-якої іншої держави, що є Стороною Конвенції (далі - іноземний центральний орган), із заявою про сприяння поверненню дитини (незалежно від напрямку її вивезення (переміщення) - з-за кордону на територію України чи з території України за кордон) та заявою про забезпечення реалізації права доступу до дитини.
У заяві про сприяння поверненню дитини, що складається за формою згідно з додатком 1 до Порядку, та заяві про забезпечення реалізації права доступу до дитини, що складається за формою згідно з додатком 2 до Порядку, повинна міститися вся відома заявникові інформація, яка може допомогти у встановленні місцезнаходження дитини і вирішенні питання щодо повернення її заявникові та реалізації права доступу до дитини.
До зазначених заяв додаються документи, в яких міститься інформація, що стосується порушеного питання (засвідчена копія рішення або угоди щодо встановлення опіки (піклування) чи щодо права заявника на спілкування з дитиною; витяг з нормативно-правових актів з відповідних питань та/або обґрунтоване посилання на відповідні норми; документи, що підтверджують факт постійного проживання дитини в Україні; довіреність заявника), та їх засвідчений переклад на офіційну мову держави, в якій імовірно перебуває дитина, або англійську чи французьку мову.
Якщо добровільної згоди щодо повернення дитини до держави постійного проживання не вдається досягнути, то Центральний орган від імені заявника звертається до суду або іншого органу, уповноваженого прийняти рішення, або сприяє таким процедурам. Слід зазначити, що виключно суди держави, де знаходиться дитина (в деяких іноземних державах інші, призначені з цією метою адміністративні органи), мають право розглядати по суті справи на підставі Конвенції. Тобто, лише суд або такий орган можуть вирішити питання про повернення дитини або відмовити у її поверненні, а також прийняти рішення щодо способів участі у спілкуванні з дитиною.
Водночас згідно ст. 13 Конвенції передбачено конкретні випадки, коли дитина не повертається до території держави її постійного місця проживання:
- коли особа, установа або інший орган, що піклується про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування;
- існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Судовий орган також може відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.
Якщо дитина незаконно переміщена і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган зобов’язаний видати розпорядження про негайне повернення дитини.
При цьому судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також може видати розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Головне територіальне управління
юстиції у Тернопільській області
