Борщівка

Борщівка – одне  з найбільших сіл на Лановеччині. Віддаль до залізничної станції «Ланівці» - 14 км, до обласного центру – 70 км.

Вперше населений пункт згадується в стародавньому акті від 30 березня 1430 року як помістя Івана Мукасевича, подароване йому великим князем литовським Левом Свидригайлом за відданість і хорошу службу. В 2020 році селу виповнилось 590 років.

Борщівка розташована в західній частині Подільського плато, вздовж лівого берега річки Горинь, в тому місці, де русла річок Горині й Раковецька утворюють борсуківський став. Це одна з найбільших водойм на Тернопільщині, яка утворилася на початку ХІХ  століття.

Село перетинає асфальтовий шлях сполучення Кременець-Ланівці-Тернопіль. Шосейну дорогу від Борсук до Борщівки будувала графиня Ржевуська, яка за Польщі проживала в палаці у Борсуках, а Борщівка була одним з її володінь.

На північній лісовій околиці височіють пагорби, котрі в народі називають «Попові гори»,бо поле разом з горбами належало церкві.

Ліс, який називають Чорним, - окраса Борщівки. Тут навіть є букова лісосмуга, що охороняється державою. В мальовничій лісовій долині, де природа утворила джерела, облаштовано озеро і табір відпочинку для дітей «Лісова казка». До сьогодні збереглися назви лісових урочищ, котрізначились ще в «Умові» про продаж землі від 15 березня 1923 року: «Кацапщина»(зі сторони Гриньковець), «Кіптиха»(біля Борсук), «Синьовеччина» (поле, що межує з «Кацапщиною)».

З північно-західної сторони села, неподалік від лісу, протікає річка, яку в народі прозвали «Градова».Зі слів В.І. Рикун, таку назву річка отримала через те, що утворилась після сильної зливи з градом

На околиці села (в напрямку Лановець) розташований видолинок «Золотий місток». Містка вже давно немає, а назва збереглася досі. Старожили згадують, що за Польщі візник, котрий перевозив кіньми пошту, вкрав злоті й закопав під цим містком, вдавши, що його, нібито, побили і пограбували.

Походження назви населеного пункту достеменно невідоме. Можливо, предки сучасних борщів’ян готували надзвичайно смачні борщі.

У 1893 році в Борщівці налічувалось 168 дворів, в яких мешкало 1354 жителі. А за переписом 1911 року, в селі проживав вже 1841 чоловік. В 1973 році тут нараховувалось 587 осель та1693 мешканці, а згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року – 1180 чоловік.

Неподалік від церкви борщів’яни  колись поставили пам’ятний знак – фігуру «Від холоду і голоду». Назва говорить сама за себе. Ще одна фігура із зображенням Божої Матері знаходилась в центрі села біля садиби Т.Венгер. Там же була криниця з журавлем. В роки атеїзму за радянської влади фігуру перенесли на цвинтар, а з відновленням незалежності громада на цьому місці побудувала нову.

Давність борщівського населення засвідчують численні цвинтарі, а також архітектурні пам’ятки – церкви , каплички.

Від 1570 року Велика Борщівка належала Івану Патрикію Корозвонському, підкоморному Кременецькому. Пізнше село переходить до Вишневецьких, Мнішеків і Ржевуських.

Оскільки край був ласим шматком для поневолювачів, на берегах річки Горині часто проходили криваві битви в часи княжих міжусобиць, нашестя монголів чи кримських татар. За переказами, кістки загиблих воїнів покояться в курганах. В одному з них, що знаходиться поблизу Нападівки, в 1831 році віднайшли шаблі.

У 60-х роках  ХІХ століття Борщівка перейшла у власність графа Ржевуського. Такі дані наводить автор Теодорович.

Ця старовинна родова гілка польських графів Ржевуських протягом тривалого часу панувала на українських землях. Вони були запеклими шовіністами: гнітили українців, зневажали українську мову. Культуру. З цієї родини походила графиня Евеліна Ганська, на якій був одружений французький письменник Оноре де Бальзак. Вона доводилась рідною сестрою Адаму Ржевуському.

У серпні 1914 року почалась Перша світова війна, що забрала чимало жителів села. На потреби війни в селян забирали коней, фураж,продовольство. Не тільки чоловіків, а й жінок, котрі не потрапили на фронт, гнали на окопні та шляхові роботи.

За панської Польщі солтисами були: С.Череватий(1923 р.), А.Г. Бак, С.Закидальський (1925-1926 рр), Т.Сергійчук (до 1939 р.).

Примітивним був сільський побут. Рублик і качалка слугували своєрідною праскою для селян. Пізніше вони користувалися металевими, що розігрівалися жаром. Для збереження одягу слугувала скриня. Стіл, лава для сидіння, мисник на кухні, дерев’яні ліжка – ось весь перелік побуту селянської хати.

Здавна Борщівка славилась майстрами й майстринями: ковалями, теслями, бондарями, шевцями, кравцями тощо.

У багатьох оселях збереглися ступи, де товкли зерно, а також верстати, на яких ткали полотно. Адже за Польщі хоча й було що купувати, та не було за що. Сільчани всі гроші, які одержували з мізерних статків, заощаджували для купівлі землі, яка дуже цінувалась. Оселі жінки прикрашали вишитими рушниками. Ця традиція збереглася і донині. Український національний одяг був у кожній хаті. Як згадує Т.А.Бак, в неділю, ідучи до церкви, парубки одягали вишиту сорочку, комірець підв’язували жовтою стрічкою, демонструючи свою приналежність до української нації, любов до всього українського.

Поляки були запеклими шовіністами. Вони всіляко насаджували свою мову, культуру, віру. Якщо хтось і отримав освіту за Польщі, то мусив ополячуватись, інакше роботи ніколи не одержав би. В селі грамотних людей нараховувались одиниці.

Проте сільчани шанували свою мову, культуру, звичаї, українські народні свята – колядки, щедрівки, гаївки, купальські пісні. Молоді в селі було багато. І ввечері в різних його кінцях лунали українські пісні.

На початку 30-х років ХХ століття в Борщівці виник осередок товариства «Сельробєдності», який очолив Ф.Заблоцький, Михайло і Антон Череваті. Члени товариства розгорнули культурно-просвітницьку роботу, залучаючи молодь до художньої самодіяльності, створили бібліотеку.

В пам'ять воїнів-односельчан, загиблих на фронтах Другої світової війни, в 1967 році в селі звели пам’ятник.

У 1958 році Борщівку радіофікували, а в 1960-му  - електрифікували.

У 1985 році  з ініціативи першого секретаря райкому Компартії В.Гладуна та другого секретаря, вихідця з Борщівки, В. Пальчика за кошти колгоспів району та при допомозі районних підприємств, організацій, установ в урочищі Чорного лісу було збудовано справжній   відпочинковий комплекс – піонерський табір «Лісова казка», який функціонує і сьогодні.

З проголошенням незалежності України борщів’яни були активними учасниками непростих суспільних та політичних процесів, наслідком яких стало утвердження молодої держави з власною символікою та світовим визнаннями.

Впродовж перших років незалежності занепало колгоспне виробництво. Однин за одним змінювались керівники, землі не оброблялись, зруйновано тваринницьку галузь.

У 2006 році Борщівку газифікували. Переведення на газове опалення селянських хат виконали за рахунок господарів.

З писемних історичних джерел відомо, що парафіяльна двокласна школа в селі Велика Борщівка діяла з листопада1884 року. Вона займала половину дякової хати. Першим вчителем в ній був А.А. Левітський, який від 1862 року служив при церкві паламарем. Пізніше  в центрі села збудували нове приміщення для двокласної початкової школи. В цьому приміщені борщівські діти здобували освіту аж до 1951 року. Коли поряд збудували сучасну двоповерхову школу, розібравши стару будівлю.

З приходом радянської влади в 1939 році у Борщівці почала діяти вже семирічна школа. Директором навчального закладу був Кравець. Школу відвідували близько 180 учнів.

У роки окупації школа працювала кілька місяців, а потім німці її закрили. Відновив роботу навчальний заклад після звільнення України від німецьких окупантів в 1944 році. Перший випуск Борщівської семирічної школи відбувся 1949-му. Того ж року поруч зі старим розпочалося будівництво нового приміщення двоповерхової школи. І вже 1 вересня 1951 року в Борщівці було відкрито середню школу.

У 1997 році Постановою Кабінету Міністрів України навчальному закладу присвоєно ім’я Героя радянського Союзу Я.П. Горошка, першого вересня 1999 року на шкільний будівлі встановлено його барельєф, а четвертого жовтня 2007 року в приміщені відкрито кімнату-музей Героя. У школі влаштовано куточок козацької слави, де зібрані козацькі хоругви, гармата, макет Запорізької Січі, портрет гетьмана Сагайдачного, ім’я якого носить учнівський козацький курінь, а також стенди з виставкою нагород юних козачат, фотографіями з козацьких кіл.

В центрі Борщівки на високому пагорбі виблискує куполами нова церква Різдва Пресвятої Богородиці, змурована з цегли на блоко-бетоному фундаменті. Побудовано святиню на кошти прихожан, освячено в 2007  році. На урочисте відкриття церкви прибув сам митрополит УПЦ КП Філарет, а також високоповажні гості й духовенство з усієї округи, районне керівництво. Поруч з новою знаходиться будівля старої деревя’ної церкви, зведеної у 1894 році, яка є визначною архітектурною пам’яткою. Тут на церковному погості (дворищі) похоронений священик І.Г. Шафранський (1890-1906 рр.), під орудою якого будувався цей храм.

А ще раніше на цьому ж місці знаходилась дерев’яна борщівська церква на кам’яному фундаменті, збудована в 1753 році на кошти прихожан, з дерев’яною окремою від неї дзвіницею. В церковному звіті за 1939 рік є відомості, що в церкві колись діяла доволі солідна бібліотека, фонд якої становить 126 томів унікальної історичної вартості. Частина бібліотеки, як і загалом церковного майна , згоріла чи була пошкоджена внаслідок пожежі у 1811 році, яку вдалося загасити. З часом стару церкву розібрали, а з матеріалів у 1885 році на старому цвинтарі, що розташований  ліворуч при в’їзді в  населений пункт, збудували діючу й донині капличку.

У церкві зберігається святиня села Борщівка – ікона Божої Матері Скоропослушниці, привезена в 1904 році зі священої гори Афон, що в Греції.

У 1948 році з Київської області в Борщівську школу приїхала піонервожата, молода дівчина М.В. Білан-Зусько. Пізніше їй запропонували ще й хату-читальню, що займала разом з сільською радою по половині будинку в садибі С.А.Ковальчука. У 1954 році хату-читальню перевели до новозбудованого будинку культури. І вона стала називатись сільською бібліотекою. В 1981 році старий будинок культури розібрали і на його місці розпочали зведення нового двоповерхового, який функціонує донині.

З 2004 року Борщівським будинком культури завідує С.Я. Лісова. Тут поряд з попереднім колективом художньої  самодіяльності, діє жіночий ансамбль «Молодички».

І за часів царської Росії, і за часів панської Польщі Борщівка славилась своїми музиками. Вони вже пішли у вічність, але пам'ять про їхню  майстерну гру передається з покоління в покоління.

У 1961 році в центрі Борщівки збудували нове приміщення для медичного закладу, де розташувалися медпункт та пологовий будинок на 3 кімнати(пологовий закрили у 1970 -му). Сьогодні сільський фельдшерсько-акушерський пункт знаходиться в приміщені колишнього побутового комбінату також в центрі населеного пункту.

Чимало борщів’ян зробили серйозний внесок у соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток, науки, культури, літератури, мистецтва, військової справи України.

Факти  взято Історія Лановеччини. Історико -краєзнавчий нарис. - Тернопіль: Воля, 2011. - 620 с. Автор розділу про Борщівку Лідія Козак