Нападівка

Село Нападівка розташоване на правому  березі річки Горині в центрі Лановецького району, від залізничної станції «Ланівці» - 3 км, від обласного центру – 65 км. Нападівка і Ланівці розділені лише меліоративним ровом. Село засноване й отримало свою назву приблизно 1650 року.

З прадавніх часів тут жили праукраїнці словяни, які самопереназвалися українцями наприкінці ІІ тисячоліття до н.е.

В селі є урочища «Яничариха», «Гнилорудка», «Залоза» і «Нападівська могила». Можливо «Яничариха»  назвали те місце, де стояли табором османські ординці яничари. «Гнилорудка» - місце, де була спалене тарами село, попередниця Нападівки. «Залоза» - урочище покрите вільхою і верболозом. «Нападівська могила» була за два кілометри від центру села. З неї в погожі дні було видно куполи Почаївської лаври.

Під час походів татар орда грабувала села, забирала в полон чи вбивала українців. Часто тут відбувалися криваві битви, та могила була цвинтарем воїнів. 1831 р. при розкопках знаходили шаблі, луки і стріли, кістяки. Того ж року могила стала холерним цвинтарем. В 1955 році під час будівництва полів фільтрації Лановецького цукрового заводу могилу розрили і знищили.

Уцілілим мешканцям знищеної татарами Гнилорудки пани Ржевуські дозволили побудувати нове село в куті між ріками Горинь, Жирак і Заболотець. Першу вулицю біля берега Горині назвали Рибчою, бо ловили в Горині рибу. Назва збереглась донині.

Село одержало назву від того, що вперше було заселене, як відомо з переказів, втікачами від татарського нападу – жителями Гнилорудки.

За письмовими джерелами, в 1811 р. в селі було  146 дворів, проживали 1155 православних, 95 римо-католиків, 9 євреїв.

Після Другої світової війни в село примусово депортовано 5 сімей українців з Польщі (Лихача Івана, Лихача Ілька, Лихача Михайла, Вітика Григорія, Івановича Володимира), які мешкають в селі досі.

При польській колонізації 1920-1939 рр. для керівництва громадою збори селян обирали самоврядування – раду громадську і солтиса.

За «совітів» в 1939 -1941 рр. головами сільської ради обирали Фольварочного Василя Сидоровича і Вегеру Степана Матвійовича.

У роки Другої світової війни нападівців насильно мобілізували до Червоної армії. З них 86 загинули. Для увіковічення памяті про загиблих в роки Другої світової війни, у 1973 р. в селі побудовано пам’ятник (скульптор Басюк Григорій з села Синівці).

До 1948 р. існувало одноосібне господарство з малоземеллям і майже з безземеллям. Господарство мали 1-3 га землі,  виробленого не вистачало для сімей, товарності не було. Працювали на заробітках в інших селах.
Дрібні господарства землю в супрязі з сусідом.

Від господарства платили грошовий і натуральний податки: зерно, м'ясо, молоко, яйця, вовну, шкіру. Це забирало половину прибутку. На городах сіяли коноплі і льон. З їхньої пряжі виготовляли домоткане полотно, шили з нього одяг.

Голодомору 1932-33 рр. не зазнали, бо були під Польщею. Але післявоєнний голод 1946-47 рр. не оминув село. Люди шукали і викопували на полях минулорічну картоплю, буряки, хліба не вистачало з весни до жнив. Допомагали одні одним, чим могли. До села приходили навіть з Брянської, Курської і Воронезької областей Росії. Просили-благали їсти.

В 1951 році колгоспи Нападівки і Синівець об’єднали з господарством ім.Сталіна Борсуків. Господарство було одним з найбільших в районі. За кошти колгоспу побудували нові школи в Борсуках і Нападівці, добудували школу в Синівцях. В кожному з цих сіл – клуби, медпункти, дитячі садки, бібліотеки.

У 1993 р. після розпаду СРСР на базі колгоспу створено приватну-орендну агрофірму «Горинь». Вона за  результатами господарювання – серед кращих в районі. Проведено паювання землі і майна. Сьогодні на базі агрофірми «Горинь» в селі організовано племзавод з вирощування червоно-рябої української породи великої рогатої худоби.

У 1933 році в селі організовано кооперативну молокопереробку на мосло. З 1935 року стає «Маслозаводом», працював до 1965 року. Тоді збудували Лановецький маслозавод. Заготовляли молоко і в навколишніх селах. На базі колишнього маслозаводу почав працювати Нападівський завод продовольчих товарів. Виробляли фруктові соки і яблучний напій «Сидр».

1944 року організовано торфопідприємство. Заплави Горинь-Кіптиха багата на запаси торфу. Спочатку його добували вручну, пізніше – паровою машиною з глибини 3-4 м. Надалі видобутком займалася «Сільгосп-хімія».

В 1944 році в приватній хаті Івана Сидоровича Фільварочного відкрито перший медичний пункт, яким завідував пан Дідик. Пізніше він знаходився в хаті Олександра Миколайовича Вигонного. У 1964 року колгосп побудував нове приміщення, вона функціонує досі.

В 2001 році почалася газифікацію села.

Церква Казанської ікони Богоматері побудована на кошти громади й освячена в 1742 році. Копії метричних книг зберігаються з 1744 року. Перший священик – Алексей Горчинський. В 1811-1813 рр. священиком був Марк Овчаровський з села Бережанка. З благословення єпископа Даниїла в 1811 році церкву поставили на кам’яний фундамент.

Будівля церкви деревяна. Збереглася в доброму стані. На кошти громади в 2005 році проведено оновлення внутрішнього інтер’єру, в 2006 році реставрована ззовні.

За всі часи існування церкви, при будь-якій владі, вона була діюча. З 1992 року церква належить до Київського патріархату. Сьогодні парафію очолює священик Володимир Михайлович Яблонський з Борщівського району.

До 1939 року в селі працювала початкова школа . Приміщення було в центрі села, де нині пам’ятник загиблим в Другій світовій війні. Навчання проводилось в дві зміни польською мовою. У 1939 році радянська влада перевела школу в дім пана Огурека. В село направили випускників педучилища зі східних областей. К 1982 році директором школи призначено Миколу Мусійовича Іванчука.Навчання проводилося в дві зміни в тому ж панському будинку. В 1983-1985 рр за кошти колгоспу побудували нове приміщення.

Складною і водночас героїчною є історія села Нападівка. Мешканці століття боролись проти колонізаторів за свою волю і державу. Із покоління в покоління, від дідів та прадідів до онуків та правнуків передається незламний дух, національна гідність, почуття патріотизму.

Текст взято з Історія Лановеччини. Історико-краєзнавчий нарис. - Тернопіль: Воля, 2011. - 620 с. Георгій Кравчук