Чайчинці

Ча́йчинці — село в Україні, Борсуківської сільської громади Кременецького району Тернопільської області.  Розташоване на річці Саморийка, на півдні району. На відстані 0,5 км розташоване село Гнидава , а на відстані 1 км розташоване село Снігурівка.

Село лежить в межах відрогів Авратинського хребта, який у свою чергу є структурним елементом Подільської височини. Поверхня місцевості – сильно погорбована лісова рівнина. Але перепади висот незначні. Абсолютні значення становлять 350 – 365 м над рівнем моря, Горби – химерних форм або ж куполоподібні, зі згладженими вершинами та схилами до 12º. В околицях багато ярів, балок і зсувів.

Найбільше враження на всіх, хто відвідує Чайчинці, справляє напрочуд дивний рельєф довколишньої місцевості. Неначе зненацька переносишся з рівнини у справжнісінькі гори. Хвилясті, опуклі чи плоскі вершини то тут, то там розкинулися пасмами-ланцюгами, які тягнуться зі сходу на захід. Особливо гірську країну нагадує правий берег річки Саморийки. Цю подібність посилює і підкреслює яскраво виражена горбистість й градистість поверхні та глибока її розчленованість яружно-балковою мережею. Горби вкриті сосновим лісом, посадженим у шістдесяті роки минулого століття. Разюча схожість з карпатськими пейзажами!

Згадується село 21 липня 1460 року в книгах галицького суду.

Федько Вишневецький після смерті батька — Михайла Вишневецького — 1517 року отримав значну частину спадку — села Манів, Борсуківці, Старі Борсуківці, Нападківці, Гацьково, Чайчинці, Микитчино, Левково, дві Доманінки, Лопушно й Корчалівка[2].

Ще одна писемна згадка — 1583 р. як Почапинці.

У 1740 в Чайчинцях Михайло Вишневецький вибудував літню резиденцію-палац, який нагадував центральну частину Вишнівецького замку. Палац частково згорів під час першої світової війни.

Легенда, яка вже багато років побутує в Чайчинцях, розповідає, що колись на тому місці, де розташоване зараз село, були чудові краєвиди. Затишною долиною протікала тиха мрійлива річка, а її русло ділилося на багато рукавів-проток, омиваючи дрібні острівці. Погідна вода відбивала голубінь небозводу та зелень буйного різнотрав’я. Одного літнього дня цією місциною пролягла дорога княгині Теклі Рози, дружини князя Вишневецького. Дуже приглянулося їй мальовниче місце. Тож звеліла на найбільшому з островів звести замок. На її честь поселення нарекли Теклямпілем.

Проте існують малюнки Наполеона Орди (білоруський і польський художник ХІХ ст.), що відтворює не замок, а палац Вишневецьких у Чайчинцях. І ось більш достовірна версія його побудови.

Чайчинецький ліс князі Вишневецькі використовували як мисливські угіддя та для прогулянок. Тож під час однієї з таких поїздок, княгиня Текля опинилася на східному узліссі, звідкіля відкривалася прегарна панорама річкової долини. Повернувшись додому, вона захоплено розповідала про той краєвид, часто прохаючи чоловіка ще раз туди поїхати. Але щоразу князь знаходив якусь відмову. Врешті, настав день народження княгині. Після пишного застілля гості рушили на кінну прогулянку до лісу. Попереду їхала іменинниця. Вельможі минувши ліс, вражено завмерли перед казковим видивом. На узвишші край річкової долини стояв чудовий палац – зменшений двійник того, що у Вишневці*. Таким щедрим був подарунок князя коханій молодій дружині**.

Свідченнями існування в Чайчинцях княжого палацу, що дійшли до наших днів, є два малюнки Наполеона Орди. На одному палац зображено зі сторони під’їзду, на іншому – зі сторони парку. Так дізнаємося, що біля палацу був ще й парк. В центрі бачимо пишну клумбу, ліворуч відтворений фрагмент липової алеї, окремі дерева якої росли ще в 30-х роках ХХ ст. Цікавим елементом обох малюнків є зображені тополі. Сьогодні цих дерев не зустріти ні в Чайчинцях, ні в сусідніх селах. Хіба що на шляху до села Верещаків.

В зібраннях Народного Музею у Варшаві зберігається план внутрішньої розбивки палацу. По центру розміщувався вестибуль, який вів до просторої бальної зали. Ліве крило займали канцелярія, кабінет, гардероб, спальні господарів та кухня. В правому знаходилися дитячі покої, їдальня, буфет, більярдна, гостьові кімнати.

Спочатку палац використовувався як літній будиночок. Для його обслуговування була виділена челядь. Збудували підсобні приміщення. Слуги проживали в садибі постійно. З часом їх кількість збільшилася. Довкола з’явилися садиби простолюдинів, які палац почали іменувати замком. Все невеличке поселення і справді на честь княгині пишномовно найменували Теклямпілем. Втім, назва Теклівка надовго не прижилася, бо була не дуже милозвучна.

Хоч народні перекази і донесли до нас романтичну оповідь про княгиню Теклю, але, як бачимо, до заснування села вона не мала ніякого стосунку. Бо під назвою Чайчинці поселення існувало вже в 1549 році (якраз існувало, а не було засноване!), а Текла Роза Радзивілл стала дружиною Михайла Вишневецького у 1730 році. Тож ці дати розділяє більш як два століття. Князь Михайло палац у Вишневці на місці зруйнованого татарами родового замку почав зводити 1730 року, а в Чайчинцях – близько 1740 року.

На жаль, можна тільки здогадуватися, які вельможні й знамениті гості князів Вишневецьких, чи графів Мнішеків та Орловських відвідували Чайчинці.

Скажімо, у 1781 році Вишневецький палац став місцем зустрічі короля Речі Посполитої Станіслава Понятовського і майбутнього російського імператора Павла І. А тодішній володар Вишневця Міхал Єжи Вандалін Мнішек, дружина якого Урсула була племінницею Понятовського, влаштував знатним гостям розкішний прийом. Ще двічі монарх Польщі відвідав Вишневець протягом 1787 року. Збереглися описи пишних обідів, балів та гулянь, що супроводжували ці візити. Хтозна, може серед багатьох інших розваг гостям запропонували і поїздку до Чайчинецького палацу?

Вишневець у різні часи приймав таких історичних осіб як Івана Мазепу, Миколу Костомарова, Оноре де Бальзака, Тараса Шевченка, Юліуша Словацького, Лесю Українку, Симона Петлюру. Можливо, хтось із цих видатних людей ступав і по чайчинецькій землі?

Палац у Чайчинцях до наших днів не зберігся. Його зруйнували в роки Першої світової війни. Після відбудови споруда стала одноповерховою. Певний час за ІІ-ї Польщі там мешкав поміщик Кулеша. Повного знищення будівля зазнала в 30–40-тих роках ХХ ст. Стояв палац на межі між теперішніми садибами Ольги Іщук та Тіни Базан. Сьогодні там ніщо вже не нагадує про його існування.

НАСЕЛЕННЯ.

У двотомнику знаного дослідника Волині Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» про населення Чайчинців читаємо: «В кінці ХІХ ст. було там 94 домів і 818 жителів (ці дані взято з «Історико-статистичного опису церков і приходів Волинської єпархії», автор Микола Теодорович**, стосуються вони 1890 року, тому що вказані Теодоровичем ієрей Автоном Палецький був настоятелем на парафії якраз по цей рік, а паламар Анатолій Данилевич приступив до своїх обов’язків з 07 липня 1890 року – прим. автора). …Село, – продовжує Цинкаловський, – згадується як власність князів Вишневецьких, які платили з Чайчинців від 9 димів, 10 городів і 2 вальних коліс»***.

1897 року в Російській імперії було проведено перший загальний перепис населення. За його даними, в селі на той час проживало 789 мешканців, з них чоловічої статі – 387, жіночої – 402. З усіх жителів православну віру сповідували 639 осіб (Теодорович подає відомості про три сім’ї римо-католиків і п’ять сімей євреїв, що мешкали в Чайчинцях****).

У 1911 році в Чайчинцях 138 дворів і 966 жителів. У 1931 – 195 дворів та 1046 жителів. В 1998 –221 двір і 590 осіб, в т.ч. на хуторі Лиса Гора 26 дворів й 56 жителів (сьогодні тільки 19 дворів і 38 жителів), на хуторі Шлях 45 дворів та 116 мешканців (сьогодні там 28/99).

Негативно на демографічній ситуації села позначилися міграції населення, особливо молоді, в місто, а останніми десятиліттями – ще й заробітчанство. Помітно скорочується кількість хутірських жителів. Міграції населення в пошуках роботи призводять не лише до зменшення кількості людей, але й підвищують відсоток престарілих мешканців. Так в 2015 році діти складали 15%, особи до 30 років – 17%, до 60 років – 40%, старші 60 років – 28% народонаселення села.

Щоб добре розуміти причини зміни власників Чайчинців, потрібно ознайомитися з окремими сторінками історії роду князів Вишневецьких та деяких інших польських вельмож.

Тож діставши у спадок в 1517 році частину батьківських володінь, а після смерті в 1533 році старшого брата Федора отримавши ще декілька сіл, князь Федько Вишневецький заглибився в турботи збереження та розбудови власних маєтностей. Сусіднє з Чайчинцями село Передмірку, зробив центром своїх володінь. Звів там дерев’яний замок. Проте в 1549 році мирні клопоти перервав напад татар. Не змігши прорвати тривалу облогу, Федько з дружиною Богданою були забрані в полон, де й загинули. Нащадків після князя не залишилося, тому його володіння перейшли до небожів.

Новим власником Чайчинців став Костянтин, молодший син Івана Михайловича. Костянтин Корибут Вишневецький відомий тим, що був братом Дмитра-Байди Вишневецького. При підписанні Люблінської унії він добивався збереження старовинних прав української (руської) шляхти, вжитку в документах давньоукраїнської мови, боронив рівність віри. Все життя сповідував православ’я і після смерті в 1574 році удостоївся бути похованим у Києво-печерській лаврі.

Чималий спадок, в тому числі і село Чайчинці, перейшов до єдиного сина – Костянтина Костянтиновича, він першим із князів Вишневецьких перейшов на католицький обряд. Саме Костянтин з троюрідним братом Адамом познайомив Лжедмитрія І з Мариною Мнішек, сестрою своєї дружини. Згодом закохані навіть скористалися його гостинністю і пара взяла шлюб у Вишнівці в замковій церкві. Князь був одним з організаторів і спонсорів походу на Москву, який завершився у червні 1605 року коронацією самозванця на Московське царство. Помер князь Костянтин у 1641 році.

Ще за життя, 1627 року, князь Костянтин Костянтинович подарував своєму старшому синові Янушу право володіння третиною міста Вишневець і шістьома належними до неї селами. Втім, акт дарування виявився формальним. Князь і надалі тримав названі володіння під своєю орудою. Коли в 1636 році Януш Костянтинович помер, то спадкоємцями батьківських статків стали два його сини: Дмитро Юрій і Костянтин Криштоф. Причому, опікуном малолітніх князів був їхній дід Костянтин. Після його смерті в 1641 році, опікунство перейшло до Яреми Міхала Вишневецького. І тільки в 1649 році старший з братів Дмитро був визнаний опікуном повнолітнім та отримав батьків спадок. Згодом брати розділили маєтності. Частина Вишнівецького ключа, до якої належали Чайчинці, відійшла в долю Костянтину Криштофу, який володів нею до самої смерті в 1686 році.

Досягнувши повноліття, в права спадщини, серед іншого і на поселення Чайчинці, вступив син Костянтина Михайло Сервацій. Князь був тричі одружений: вперше – на Катерині Дульській (померла 1725 року), яка народила дочок Анну і Варвару Єлизавету; потім – на Магдалині Чарторийській (померла 1728 року), яка народила синів Єремію та Ігнатія; і Теклі Розі Радзивіл (1703–1747), що народила сина Йосипа Ігнатія. Всі сини князя померли в дитинстві. Тому зі смертю Михайла Сервація, гілка роду князів Вишневецьких 1744 року перестала існувати. Після трауру, в 1745 році вдова князя вийшла заміж за Михайла Сапєгу і він на короткий час став володарем Вишневецького маєтку й належних до нього сіл. В 1748 році помістя поділили нащадки дочок Михайла Сервація: старшої Анни та молодшої Варвари Єлизавети, яка була замужем за Михайлом Замойським. Наступним хазяїном Вишневецького ключа став Ян Кароль Мнішек, чоловік дочки Єлизавети – Катерини Замойської.

У Яна Кароля і Катерини Мнішеків було три нащадки: Йозеф, Станіслав і Міхал Єжи. Після смерті Яна Кароля в 1759 році сімейними володіннями якийсь час опікувалася вдова, а потім наступники досягли повноліття і ввійшли у право спадщини. Вишневецький маєток та приписані до нього села дістав у спадок Міхал Єжи Вандалін. Був їх власником до 1806 року.

Спадкоємцем Міхала Вандаліна став його син Кароль Філіп Мнішек. Приблизно в 1840 році він продав Чайчинці графу Міхалу Орловському, який не маючи власних дітей, заповів свої володіння Яну Орловському. Але той недовго посідав багатий спадок, бо невдовзі перебрався на постійне проживання до Відня.

А Чайчинці на короткий час переходять до своїх нових і останніх власників – шляхтичів Єловицьких, які мали родовий осідок у Ланівцях.

Царський указ від 19.02.1861 року дарував селянам волю. Тепер магнати володіли не селами, а лише маєтками. Але, головна цінність – земля і далі лишалася у власності панів.

Після останнього поділу Польщі, багато хто з шляхти не полишав виношувати плани відновлення її незалежності. І в 1863 році спалахнуло Польське повстання. Через рік його придушили урядові війська, учасників покарали, володіння конфіскували. Серед засуджених був і Теодор Єловицький. Його вислали в Нижньогородську губернію, а все майно розпродали з аукціону. Згодом Теодор емігрував до Франції.

Записи метричних книг Хрестовоздвиженської церкви за 1883 рік управляючим Чайчинецьким маєтком називають Купріяна Слибзевського. У 1885 році, село належало до 3-ої поліцейської дільниці Кременецького повіту Вербовецької волості, волосним старшиною був Квас Пилип Прокопович, житель Чайчинців.

Микола Теодорович у своєму «Описі …» вказує: «Село было владением … князей Вишневецких, потом Мнишков, затем Орловских, а ныне находится в опеке»*. Відомості про перебування села під опікою стосуються 1890 року, бо названі Теодоровичем нижче по тексту священик Автоном Палецький був настоятелем на парафії по цей рік, а паламар Анатолій Данилевич приступив до обов’язків з 07.07.1890 р.

Сільські перекази, які дійшли до наших днів, говорять, що опікуни виявилися не зовсім чисті на руку і частину земель продали для своєї вигоди. Спадкоємці, досягнувши повноліття, довго потім з ними судилися. Але за цей час землю декілька разів перепродали і законним власникам не вдалося довести на неї свої права. Так земельні володіння зазнали дроблення і отримали нових власників.

В Олександра Цинкаловського читаємо, що в 1911 році чайчинецькими угіддями володів пан Бережецький: «До поміщика Бережецького належало там Чайчинці і Гнидава 854 десятини (близько 940 га – примітка автора)»**.

А, як свідчать архівні джерела, вже 11 грудня 1917 року селяни разом із солдатами 401-го Карачевського полку розгромили в Чайчинцях маєток княгині Манвелової***.

На початку ХХ ст., в окрузі з’явився новий пан – Генріх Кулеша, який у 1926 році володів 504 га землі, в т.ч. 244 га орних угідь****. Ґрунт частково купувався за позичені в єврея Доліцького гроші. Тому згодом, в рахунок відсотків, Кулеша передав Доліцькому ставки і урочище «Поперечка».

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в селі зафіксовано 212 дворів і 584 жителі.

На 01 січня 2010 року в Чайчинцях зареєстровано 208 дворів, у т.ч. хутір Лиса гора – 20 дворів, хутір Шлях – 30 дворів і 549 жителів; 2011 рік – 201 двір і 507 жителів; 2012 рік – 154 садиби і 483 жителі; в 2014 році відповідно 193 двори і 466 жителів. Станом на 01 січня 2016 року в селі Чайчинці нараховується 186 дворів і проживає 502 жителі (з них 397 (79%) дорослих і 105 (21%) дітей; серед дорослого населення 177 (45%) чоловіків і 220 (55%) жінок, а серед дітей 62 (59%) хлопчики та 43 (41%) дівчаток).

Значне скорочення кількості населення села зумовлене втратами людей в роки Другої світової війни і післявоєнний період: зі 125-и мобілізованих до ЧА 35 загинули в боях чи від ран, 28 пропали безвісти; ще 14 вояків загинули в лавах УПА, 3 людини зліквідовано СБ ОУН, 68 осіб засуджено або репресовано.

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень