Передмірка
Село, розташоване на північному заході Лановецького районну та обабіч старовинного шляху, який веде на Вишнівець і Почаїв.
Сьогоднішня назва населеного пункту протягом століть неодноразово змінювалася. Вона звучала то Передмірка, то Перемірка, то Передмірка. В селі перед корчмою зупинялись підводи з вантажем, котрі прямували з Лановеччини (земля панів Єловицьких) на територію панів Вишневецьких чи Збаразьких. Вантаж (сіль, тканини та ін..) переміряли і брали на користь феодала мито. Від слова «переміряти» й постала назва «Перемірка».Так село називали в 1910 – 1920-х роках.
Існує ще одна версія походження назви населеного пункту. В давнину коли лютували страшні епідемії, хворих не лікували, а вивозили за село, в найбільш відалене (на 5-7 км) урочище «Помірки». Тож, можливо, назва походить від слова «поморок» - пошесть, а не від слова «міряти». Там хворі вмирали, або їх поїдали звірі. Оскільки село розташоване перед «Помірками», його назвали Передмір або Передмірка. Цю версію висунув вчитель-пенсіонер М.Ю. Горошко,1891 року народження.
У писемних історичних джерелах Передмірка згадується вже у другій половині ХV століття. В акті від 9 липня 1463 року записано, що Збаразькі князі Семен, Солтан і Василь Васильовичі, розділяючи між собою батківський маєток, залишили село Передмірка разом з іншими поселеннями на утримання своїй матері.
Передмірка простягається на горбистій місцевості та з усіх боків оточена водою. Із заходу – протокою річки – Горинь, що витікає з Коханівки (ставу в давні часи не було), з півночі – річкою Горинь (давня назва Погорина), з півдня й сходу – безіменною річкою, яка витікає з джерел «панська криничка», що беруть свій початок на пагорбах, розташованих перед Снігурівкою; ця річечка протікала «Рудкою» і впадала в Горинь. Раніше заїхати і виїхати з села можна було лише з південного заходу (через Лан) горбом, що простягся приблизно вздовж сучасного цвинтаря на шляху з Борсук до Снігурівки. На заході через річку, що тече з Чайчинець, збудували міст для переїзду у бік Манево. Зараз на західній околиці села знаходиться чималий став. Його створено на початку ХVІ століття за допомогою греблі, на зведенні якої втратив здоровя та загинув один кріпак.
Сьогодні село поділяється на 4 частини. Три з них – «Село», «Загоринь» і «Гірка» - розташовані на трьох пагорбах, котрі простяглися зі сходу на захід, а «Рудка» розташована над лугом «Рудка», яким колись протікала вже згадувана безіменна річка. В давнину на місці сучасних полів ріс густий ліс, який у ХІХ – на початку ХХ століть винищили німецькі промисловці, котрі побудували в селі Лози пилораму, де переробляли дерево на будівельні матеріали. ЇЇ зруйнували селяни у 1917 році. Рештки цих лісів збереглися до 20-30-х років ХХ століття.
Важко сказати, яка з частин населеного пункту найдавніша. Найімовірніше, це так зване «Село» - центр Передмірки, де здавна проживала основна частина населення, знаходилася церква, споруджена коштом парафіян в 1744 році. А на початку ХХ століття тут віднайшли залишки колишнього цвинтаря.
На Загорині на початку ХХ століття не було й десятка хат, хоч там ще у ХVІ столітті існував феодальний замок, можливо, князів Мнішек-Вишневецьких. Є відомості, що в ньому в 1520 році проживав Дмитро Вишневецький. Замок зруйнував якийсь козацький загін (кажуть – Максима Кривоноса, що прямував на Кременець у 1648 році).
У 1863 році в Передмірці налічувалось 193 двори і проживало 1513 мешканців, наприкінці ХІХ століття проживало 1130 чоловік, а в 1911 році відповідно – 141 двір та 945 мешканців.
Навіть на початку ХХ століття в Передмірці використовували деревяні знаряддя праці: вози, плуги, рала, вила виготовляли з дерева. А їз заліза – серпи, ножі, сокири, сапи.
Жінки сіяли коноплю на полотно. Виробництво полотна забирало багато часу та сил. З нього шили одяг.
Після скасування панщини село належало до Вербовецької волості. До 1939 року Передмірка перебувала у складі Польщі, з вересня 1939 увійшла до складу радянської України.
У 1949 році тут утворили колгосп ім.. Андрєєва. Врожаї збирали низькі. Становище господарства покращилось через кілька років.
З 1990 року в Передмірці знову відновили власне колективне господарство «Перемога».
У 1953-1956 роках передмірчани споживали електроенергію, вироблену водяною турбіною, що була встановлена на річці Горинь поблизу сільського млина. Згодом в центрі села неподалік від хати Ф.Липки встановили перший електротрансформатор, а в 1968 році підключили ще три.
Перший радіодинамік встановили в 1956 році в центрі села.
Перший телефон у Передмірці встановили в 1954 році в приміщені сільської ради. Якщо в 1990 році в селі нараховувалось 90 абонентів телефонного зв’язку, то на початку 2010 – вже 106.
Восени 2002 року, завдяки зусиллям, насамперед, глови сільського газового комітету В.Є. Теслюка, Передмірку газифікували.
Здобувати ази грамоти в Передмірці почали ще в 1855 році. Тоді дітей у власній хаті навчав дяк. У 1880 році громада придбала для школи хату в селянина Г. Лисака, яка знаходилась на тому місці, де зараз розташований місцевий навчальний заклад. Тут відкрили церковно-приходську школу в ній навчалися три десятки дітей з Передмірки і Снігурівки.
У перші роки радянської влади школу відвідували як діти, так і дорослі (тут утворили класи для неписемності); вчилися охоче й старанно, хоча бракувало підручників, письмового приладдя. Учням з бідніших родин централізовано через райво надавалася допомога одягом та взуттям. В навчальному закладі організували хор.
З 1949 року Передмірську початкову школу реорганізували в семирічну. Спочатку її очолював С. Закидальський, а в 1951 – 1960 роках – В.В. Пестун. Педагогічний колектив тоді нараховував від 7 до 11 вчителів.
У 1961-1962 роках директором закладу був вчитель англійської мови С.Т. Шмир. Школа стала восьмирічною, в цей період тут працювали вже 10-12 педагогів.
Спочатку школа знаходилась у попівській хаті, збудованій в 1870 році. Згодом, в 1903 році, коли завідувачем був А.Горошкевич, в селі спорудили просторе приміщення для початкової школи з потужністю прийому 80-100 учнів. Вона одержала статус «Міністерської однокласної». В 1975 році заклали перший камінь під будівництво нового приміщення навчального закладу.Новозбудована світла й простора школа відчинила свої двері для учнів у 1978 році. За цей час навчальний заклад, залишаючись острівцем духовності і просвітництва в селі, випустив у світ понад 300 учнів, 18 з котрих отримали свідоцтво з відзнакою, 33 здобули повну вищу освіту, чимало тепер навчаються у вищих навчальних закладах. Переважна частина випускників залишилась в рідному селі та продовжує славну працю хліборобів. Немало колишніх учнів стали лікарями, вчителями, працівниками культури, військовими й державними службовцями.
Деревяну церкву Великомучениці Параскеви в Передмірці на кошти мирян зведено в 1744 році. В 1855 році її перебудували на пожертву графа Мнішека. Посильну участь у цьому взяли і селяни-прихожани. В 1855 році її перебудували на пожертву графа Мнішека. Посильну участь в цьому взяли і селяни-прихожани. В 1868 році храм покрили бляхою, а у 1869 році – пофарбували та позолотили іконостас. Утвару храмі добротна. Там був деревяний ручної роботи хрест. Дані метричних книг зберігаються з 1805 року. Опис церковного майна зроблено в 1868 році. У 1878 році до церкви добудували деревяну дзвіницю.
Согодні передмірчани пишаються новим великим храмом, який збудований у вигляді хреста. Навіть в роки атеїзму його не зачинили, він не змінював свого призначення, а гостинно приймав прихожан із Снігурівки та Великих Кусковець, інших довколишніх сіл, де на той час церкви не діяли. Передмірська парафія з 1992 року належить до Української Православної церкви Київського патріархату.
В Передмірці діє клуб, першим завідувачем якого став М.М. Ясінський. З 1975 по 1987 рік завклубом працювала Л. Ф. Горошко. То був період піднесення культурного життя в селі. Провели капітальний ремонт закладу, придбали нові крісла, телевізор, інструменти для духового оркестру. Тут організували хор.
Навесні 1997 року в селі відкрито музей відомого й видатного передмірчанина Теофіля Комаринця. У клубі знаходиться бібліотека. У сільському клубі також діяв кінозал.
Сьогоднішня будівля фельдшерсько-акушерський пункт здана в експлуатацію у 1982 році.
Факти взяті з Історія Лановеччини. Історико-краєзнавчий нарис. - Тернопіль: Воля, 2011. - 620 с. Викладено на основі історії села Юрія Горошка. Співавтори: Клавдія Бондюк, Петро Смик, Андрій Гнедько, Марія Насадюк, Лідія Горошко, Надія Страхоліс.