Борсуківська громада
Лановецький район, Тернопільська область

Історична довідка про села Борсуківської громади

Борсуки́ — село Лановецького району Тернопільської області. Розташоване на правому березі річки Горинь, на півночі району. Центр Борсуківської об’єднаної територіальної громади, якій також підпорядковані села Борщівка, Нападівка, Передмірка, В.Кусківці та Синівці.

Населення — 812 осіб (станом на 1 січня 2017 року). Біля села є великий став площею 400 га.

Поблизу Борсуків виявлено археологічні пам'ятки підкарпатської культури шнурової кераміки та черняхівської культури.

Перша писемна згадка — 1453 р. як власність князя С. Збаразького.

На початку 18 століття — власність В. Заленського.

В 1911 році у Борсуках проживало 1235 осіб. Діяли волосне управління, народне однокласне училище (від 1871 р.), церковно-приходська 3-річна школа, філія українського товариства «Просвіта».

Село розташоване на порубіжжі наддністрянського та волинського говорів. До «Наддністрянського реґіонального словника» внесено такі слова та фразеологізми, вживані у Борсуках:

  • валивокий (окатий; витрішкуватий);
  • дідуга (згрубіла назва діда);
  • дроб'язок (домашня птиця);
  • сипарі (сорт ранніх яблук);
  • карчохи (картопля).

У селі народилися:

  • підполковник Армії УНР Шандрук-Шандрушкевич Олександр Феофанович
  • військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, командувач 1-ї Української дивізії УНА, дійсний член НТШ Павло Шандрук (1889-1979)
  • поетеса і журналістка Ліля Лісанкова (Костишин), автор поетичної збірки «Люблю…».
  • громадський діяч Олег Барчук
  • діяч національно-визвольного руху Тимофій Басюк
  • художники Анатолій і В. Шандруки

У 1920-ті роках проживав майбутній Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Степан Скрипник).

Борщі́вка — село Лановецького району Тернопільської області. Розташоване на лівому березі річки Горинь, на півночі району. Населення становить  — 1023 особи (станом на 1 січня 2017 року).

На території села виявлено поселення черняхівської культури та рештки давньоруського городища XIIXIII століть.

Відоме з XV століття.

В 1943 році у Борщівці відбувся бій між УПА та німцями.

Дерев'яний храм Різдва Пресвятої Богородиці датований 1894 роком. Деякі ікони церкві дісталися з попереднього храму, спорудженого в селі 1749 року, який згорів ще наприкінці ХІХ сторіччя.

9 серпня 2014 року у храмі замироточила й почала самооновлюватись ікона святих Кирила і Мефодія, врятована зі старої церкви. Свого часу цю ікону парафії Борщівки подарувала молода жінка з роду художників Агафія Закидальська. Зробила вона це якраз перед тим як, досягнувши повноліття, піти у монастир.

Першим оновлення ікони побачив церковний староста Іван Друзь: «Я приклонився до ікони, і як тільки підняв голову, то перше, що привернуло мою увагу, це очі Мефодія. Вони були такими ясними, що аж світилися. А на бороді стало чітко видно кожну волосинку, хоча до цього вона зливалася з полотном».

Згодом того ж року самооновлюватись почала ще й інша ікона — Розп'яття Ісуса Христа.

Відтак, церква у Борщівці стала одним з паломницьких центрів.

Споруджено пам'ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1968), облаштовано партизанську стоянку на місці рейду з'єднання С. Ковпака (1985; кам'яна).

Діють загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Я. Горошка, бібліотека, ФАП, Будинок культури, відділення зв'язку.

У Борщівці народилися:

У Борщівці провів дитячі роки Олександр Вільчинський;— письменник, журналіст, науковець, громадський діяч.

Пере́дмірка — село Лановецького району Тернопільської області. Розташоване на річці Горинь, на півночі району. Раніше вживалась також назва Перемірка. Населення - 596 осіб (станом на 1 січня 2017 року).

Село було свідком багатьох історичних подій. Як відомо, по Кременеччині (а також по території села) в 1241 році пройшов зі своєю кровожадною ордою хан Батий, лишаючи після себе згарища.

Коли Данило Романович став князем Галичини і Волині, він почав боротьбу (1263–1264) з татарським воєводою Куремсою, який хотів зруйнувати Крем'янець, але не зміг цього зробити. В 1260 році воєводою став Бурундай, коли він прийшов на Волинь, звелів Данилові йти з військом на Литву й поруйнувати фортеці у Львові, Стожку, Дучську, Володимирі, а також у Кременці. Під час цих подій, татари побували і в селі Передмірка. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ (1316–1340), Галичина і Волинь стають тереном, на якому відбуваються безперспективні криваві сутички між турками, поляками й литовцями за українські землі, які не оминули і село Передмір. Та найбільшим лихом для нашого народу і населення села були напади татар і турків. Щороку ті орди трьома шляхами йшли на наші землі за ясиром (невільниками). Один з тих шляхів проходив через Збараж (Токи-Збараж-Львів), і проходив близько села Передмір. Підраховано, що а XIII по XVII ст. (1241–1649) на Поділля і Волинь було вчинено 207 нападів татар і турків.

Уродженці

Вели́кі Ку́ськівці — село в Лановецькому районі Тернопільської області.

Розташоване на берегах потоку Заболотівка — лівого допливу р. Жирак, за 12 км від районного центру і найближчої залізничної станції Ланівці. До села приєднано хутори Гори, Додатки, За Двором, Заруддя, За Церквою, Лісковий, Новосілля, Моріг, Пиньки, Поплавщина, Помірки.

Територія — 1,2 кв. км. Населення — 618 осіб (станом на 1 січня 2017 року).

Перша письмова згадка — 1545 р. як Куськівці, 13 вересня 1648 р., володіння князів Вишневецьких. У церковних документах село зафіксоване під різними назвами: 1785 р. — Коськівці, 1874 р. — Великі Коськівці, 1920 р. — Великі Куськівці.

Після третього переділу Речі Посполитої у 1795 р. разом з іншими населеними пунктами краю перейшло під владу Російської імперії як В. Кусківці належало до Волинської губ. Кремінецького повіту. На початку XIX ст. село — у власності ґрафів: Кучальського, Ржевуцького (?), Мілевича (?).

У середині XIX ст. тут був фільварок із будинком, господарськими приміщеннями й садом; поруч — гребля та водяний млин, працювали ґуральня і цегельня (на місці нинішньої вулиці Зарічна). На початку XX ст. залишилася лише гребля. Нині про колишній панський маєток нагадує топонім вулиці Фільварок (тепер Зарічна). Наприкінці XIX ст. в селі — 144 двори, населення — 802 особи; було 235 малих, 4 середні селянські господарства; діяли початкова школа, 8 крамниць.

Напередодні 1-ї світової війни власницею місцевого фільварку була поміщиця Мілевич, яка 1916 р. залишила маєток і перебралася до Варшави. Навесні 1917 р. з її дозволу панський управитель розпродав землю селянам. Згодом вони розібрали поміщицький будинок (палац) для власних потреб, за що деякі селяни були притягнені до юридичної відповідальності за самоправство (польською адміністрацією). Солдатами, що загинули або пропали без вістей на Першій світовій чужій для українців війні значаться 86 імен чоловіків. Протягом 1916–1920 рр. поблизу села пролягала вузькоколійна залізниця, т. зв. "Зозулька", яку використовували переважно для потреб фронту. В основному нею до села привозили поранених, оскільки полкові: госпіталь (у реквізованій для фронту хаті Афанасія Нитифоровича Цимбалюка і храм розміщувалися на Фільварку. У 1920-ті рр. на кошти священика (?) П. Трілеського (?) збудовано нове приміщення чотирикласної двомовної школи; вчителем працював В. Скаржевський.

Від 1921 р. Великі Кусківці належали до Лановецької ґміни Волинського воєводства. Тоді ж засновано філію товариства «Просвіта», яку очолив Ф. Арабський (?). Згодом просвітяни організували хату-читальню, де працювала бібліотека, передплачували українські часописи й ставили аматорські вистави. При «Просвіті» діяв мішаний хор.

У вересні 1939 р. в селі встановлено радянську владу, яка призначила вибори до Народних зборів, що відбулися 26–28 жовтня 1939 р. у Львові. Від Нападівського виборчого округу, наперекір владі, селяни обрали свого жителя й випускника Крем'янецької української гімназії Олексія Афіногеновича Арабського (1914 -1939 (?), який із своїми бюлетенями пропав у районі (тоді Крем'янець). «Принесу вам Україну на своїх руках» — такі були його слова на передвиборних виступах.

Від липня 1941 р. до березня 1944 р. село — під нацистською окупацією. Протягом 1942–1943 рр. на примусові роботи до Німеччини відправили 80 молодих куськівчан, з яких відомо про 4-ох загиблих з "квитками у рабство", а саме: Є. Д, Шмигун, М.А. Гуменюк, Д. З. Басій, М. Д. Баран.

В УПА воювали місцеві жителі Пилип Басій («Тур»; 1923-1943)), Павло Булава ("Шуліка", кущовий провідник "Сашко"; 1920-1947), Борис Гривас (1925–1943), Славко Іваськевич («Ризика»; 1923–1944), Григорій Ковбасюк («Степовий»; 1922–1949), Микита Козачук ("Рибалка"; 1924-1944), Сава (1925–1945) і Яків («Данило», «Гриза»; 1922–1944) Солонини, Мартин («Бурий»; 1927–1947) і Михайло (1927–1947) Сотники, Захарій Ставіцький (1922–1945), Фома Сташук ("?"; 1895-1946 застрелився в оточеній криївці), Павло Хаблюк («Лопух»; 1920–1945), Афіноген Черняк (1914), Максим Шамко («Ґраф»; 1922–1945), Іван Якимчук («Денко»; 1916–1948); Сергій Якимчук ("Веселий", заступник орг-мобілізаційного референта СБ "Юрко"; 1922-1946). Всього за зв'язки чи участь в ОУН-УПА 71 жителів села були вбиті, репресовані чи вивезені на спецпоселення.

У Червоній армії на фронтах німецько-радянської війни воювали 105 мешканців села, з них 41 загинув, 33 пропали безвісти. Після повернення радянської влади у 1944 р. головою сільської ради призначили Філана Крука, який 1946 р. загадково зник і вважається таким, що безвісти пропав. Існує дуже ймовірна версія, що він знищений упирами НКВС для вироблення ненависті до СБ УПА.

У червні 1946 р. з Польщі у рамках репресивної Операції "Вісла" до села переселено 8 родин, які стали повноправною "родиною" куськівчанам та пустили тут вагомі корені своїх родів: Шмагли, Куриськи, Радавці, Туркоці і ін.

У 1740 р. за наказом поміщиці М. Войнаровської (?) розпочали будівнитво дерев'яної церкви; 1778 р., спорудження храму завершили завдяки землевласниці І. Кучальській. У 1855 р. на кошти парафіян, священика К. Трилецького та його дружини Емілії храм підняли на кам’яний фундамент. Проіснувала до 1934 р., коли розпочато будівництво нової мурованої церкви. "За Польщі" збудовано греко-католицьку церкву, посвячена 04.09.1934р. кир. о. Миколаєм Чарнецьким, в якій служили священики: Грош, Гук, Високінський, Кадуцевич (розстріляний нацистами). Храм діяв до 1954 р.; згодом у ньому влаштували колгоспний зерносклад, а невдовзі будівлю розібрали.

На початку 1930-х рр. на кошти парафіян і всеволинського збору пожертв розпочато і у 1937 р. завершено будівництво православної церкви Архистратига Михайла. Богослужіння відбувалися до того, як у 1962 р. радянська комуністична влада закрила храм; 1998 р. богослужіння відновили. Священиками у різні часи служили: о. Кирило Трилецький, його син о. Петро Трилецький (збудував церковну, т.зв. "Попову хату" і школу, що збереглися донині), о. В. Германевський (1918 р. більшовицька влада змушувала його зняти зісебе хреста, але священик категорично відмовився, після чого зник і пропав без вісті), о. Я. Середюк, о. Казновецький (разом з іншими священиками відстояв Почаївську лавру, яку хотіли забрати поляки), о. М. Скрипник, о. Х. Сидорчук, о. Т. Кручковський, о. Виштикалюк, о. С. Черняк, о. І. Огороднік, о. А. Бельма, о. С. Борис. Церква св. Архістратига Михаїла діє донині, багато років парафію очолює о. В. Флисник.

У 1859 р. засновано церковно-парафіяльну школу, яку очолив місцевий священик; у ній працював один учитель.

У 1940 р. відкрито початкову школу з українською мовою навчання (директор С. Волянюк).

1969 р. у Великих Куськівцях почала діяти восьмирічна школа, першим директором якої був Сафон Степанович Дубина. Він же у 1973 р. домігся побудови нового її двоповерхового приміщення.

Нині діють ЗОШ I-II ступенів, дитячий садок «Малятко».

1970 р. споруджено двоповерховий адмінбудинок, де розмістили сільську раду, відділення зв’язку, продовольчу і промислову крамниці. У 1985 р. збудовано медичний пункт.

Діють Будинок культури (споруджений у 1987 р.), бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, відділення зв’язку, три торгових заклади.

1949 р. створено колгосп ім. М. Островського (у селі проживали тітка і двоюрідні сестри цього радянського письменника. Він приїжджав до них у Великі Куськівці); перший голова правління — В. Процюк. 1992 р. колгосп перейменовано на «Хлібороб», тоді в ньому було 16 автомобілів, 7 комбайнів, 25 тракторів, 900 голів ВРХ. 2000 р. господарство реформовано у ПСП з такою ж назвою. Нині землі розпайовані, частину з них орендують ТОВ «Вишнівецьке» й агрофірма «Горинь», 75 родин обробляють землі одноосібно.

У 1962 р. село радіфіковане, 1966 р. - електрифіковано, 1988 р. — телефонізовано, 2002 р. — газифіковано.

Пам'ятники

  • Бюст Миколі Островському,
  • воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1971 р.).
  • пам'ятний знак Ф. Круку.
  • Хрест символічної могили воїнів, загиблих у роки 1-ї світової війни.
  • Могила учасниці УПА М. Гуменюк («Гафійки»), яку в 1945 р. замордували енкадебісти.
  • Могила невідомим солдатам РА, що розстріляні у селі німецькими фашистами влітку 1941 р., як неорганізовано відступаючі із числа втікаючих військ від західного кордону на схід (видані місцевим чоловіком, якого звали "Ліво....рай").

Народилися

  • вчений-економіст, член-кореспондент ТАУ, менеджер-фахівець летовищної справи, правник, педагог вищої школи, краєзнавець Руслан Баран (1958 р. н.),
  • вчений-фізик, член-кореспондент НАНУ, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Борис Басок (1956 р. н.),
  • живописець Роман Іваськевич (1937–2000),
  • художник Григорій Портянко
  • священник, о. Аверкій (Іванович Войтко (1881-1930), керівник антибільшовицького повстання в Шепетівській окрузі (був на парафії в с. Плужне (тепер Ізяславського р-ну Хмельницьк. обл.), розстріляний разом із 10-ма іншими керівниками-ініціаторами антикомуністичної боротьби.

Проживали

  • депутат Народних Зборів Західної України по Нападівському виборчому округу (зник у Кременці), учасник Кременецького формування ОУН Олексій Афіногенович Арабський (1914 — 1939 (? р. см. невід.).

Відвідували

Напа́дівка — село Лановецького району Тернопільської області. Розташоване на річці Горинь, на півночі району. Підпорядковане Борсуківській сільраді.

Населення — 1094 осіб (станом на 1 січня 2017 року).

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки ранньої залізної доби, черняхівської культури, давньоруського часу.

Відоме від 16 ст.

Діяли «Просвіта», «Сільський господар» та інші товариства.

Нападівка — село, що має багатовікову історію, пов'язану як історією розвитку сьогодення Тернопільського краю, так і сивої давнини.

Як розповідає легенда, до 1649 року на місці нинішнього села Нападівка було село Гнилорудка. У 2 верстах від села Нападівки знаходиться Нападовецька могила чи курган — настільки високий, що з нього за 40 верст видно Почаївську Лавру. На берегах р. Горинь часто відбувалися криваві битви — в часи княжих міжусобиць, нашестя кримських татар. Кістки загиблих воїнів і покояться, за легендою, в цьому кургані. У ньому в 1831 році при розкопках були знайдені шаблі. Ця Нападівська могила в 1831 році служила для захоронення людей, які померли від холери. Курган слугував ще й як спостережний пункт. На ньому стояла сторожа і, як тільки з'являлись татари, давала знати у село про напад. Потерпівши одного разу від такого нападу, селяни втекли в Нападівську низину, що межувала з Борсуківським урочищем і, поблизу цих затишних місць, утворилося село Нападівка — на правому березі р. Горинь.

У церковному приході села Нападівки 1742 року була збудована церква «во имя Казанской иконы Божіей Матери» на пожертви прихожан. Вона була дерев'яною з такою ж дзвіницею. При церкві були землі: фільварок — 3 десятини 1740 сажнів, орної землі — 29 десятин 727 сажнів, сінокосу — 5 десятин 1060 сажнів. При церкві служили: священик, псаломщик, паламар і просфорня.

З 1844 року село знаходилось у дідицтві князя Михайла-Сервація Константиновича Вишневецького. Школи в селі не було. Документи свідчать, що діти прихожан ходили навчатися в Борсуківське народне училище.

Є церква Казанської ікони Матері Божої (1742 р., дерев'яна).

Споруджено пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1973 р.).

Працюють ЗОШ І-ІІ ступ., клуб, бібліотека.

Народилися

Синівці́ — село Лановецького району Тернопільської області. Розташоване на півночі району. Підпорядковане Борсуківській сільраді. Населення - 311 осіб (станом на 1 січня 2017 року).

Колишні назви — Синівка, Синевич, Сенявці. Розташоване поблизу потоку Зелена Криниця, лівого допливу р. Жирак, за 12 км від районного центру і 6 км від найближчої залізничної станції Куськівці.

До села приєднано хутори Береги, Додатки, Заболотці, За Двором, Лиса Гора, Могила, На Озерах, Пеньки, Рудка.

  • Береги — розташований за 2,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 13 дворів (62 особи); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • Додатки — розташований за 0,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 4 двори (12 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • Заболотці — розташований за 2,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 3 двори (5 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • За Двором — розташований за 0,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 2 двори (5 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • Лиса Гора — розташований за 1 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 10 дворів (36 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • Могила — розташований за 2 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 6 дворів (18 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • На Озерах — розташований за 2,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 4 двори (18 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • Пеньки — розташований за 1,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 6 дворів (17 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.
  • Рудка — розташований за 0,5 км від нього. У лютому 1952 р. на хуторі — 3 двори (7 осіб); тоді ж виведений із облікових даних у зв’язку з переселенням жителів у Синівці.

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки черняхівської і давньоруської культур.

Відоме від 1566 р., хоча, за переказами, поселення існувало ще в часи турецько-татарських набігів у 15 ст. — на північ від нинішнього села в урочищі Пеньки. Під час одного з таких нападів поселення спалили, а його мешканці переселилися в інше місце — під гору, в долину розмитого яру, де воно розбудувалося й розширилося. Назва походить, імовірно, від слова “синь” – синя вода, синє небо. Донині жителі села білять хати білим вапном із синюватим відтінком. За іншими переказами, поблизу поселення, поміж пшеницею й житом, щовесни цвіли сині волошки й дзвіночки; а хліб, випечений із зібраного там урожаю, мав синій відтінок.

Синівці належали ґрафам Мнішекам, від 1583 р. — Олександрі Вишневецькій.

У 1861 р. землями села володів ґраф Ржевуцький, тут було 80 дворів, 538 мешканців. Наприкінці 19 ст. у Синівцях було 140 дворів, проживало 809 осіб; тут діяла російськомовна початкова школа, де працював один вчитель і навчалися 30 учнів (переважно хлопчики).

У роки 1-ї світової війни чимало синівчан мобілізували до царської армії. За свідченнями старожилів, мешканці села К. Віннічук та М. Голячук стали Георгіївськими кавалерами: нагороджені чотирма хрестами (в тому числі золотими).

Учасниками національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. були мешканці Синівців: полковник Армії УНР В. Чабай (за фахом учитель), а також П. Когут, А. Марценюк, П. Черняк і В. Ковбасюк із Великих Кусківців, які служили в полку під командуванням Чабая. Полк пройшов через міста Ізяслав і Славуту та був розбитий силами Антанти біля м. Торчин на Волині.

У листопаді 1918 р. на території нинішнього Лановецького району діяв Лановецько-Ямпільський партизанський загін під командуванням уродженця села В. Чабая.

Від 1921 р. село — під владою Польщі. Тоді карателі ув'язнили полковника В. Чабая в тернопільській, згодом — у львівській тюрмах. Він помер від туберкульозу в 1921 р. у родинному селі. Заарештували й синівчан М. Басюка, К. Волянюка, П. Когута, А. Пенцалюка, Й. Чабая, Р. Янчука.

У 1930-х рр. діяв осередок товариства «Просвіта», в якому найактивнішми були сестри з родини Панцелюків — Параскева (Буняк), Ольга (Вернигора) і Калина (Світач). У садибі П. Процюка розмістили хату-читальню, тут передплачували українські часописи, проводили патріотичні дійства, ставили аматорські театральні вистави. Діяльними просвітянами були мешканці села Я. Марценюк і Р. Янчук.

У 1931 р. в Синівцях проживало 813 осіб, були 163 малі й одне середнє сільські господарства; 4 крамниці; у садибі П. Волохатого функціонувала початкова школа з польською мовою навчання (2 вчителі). У 1934–1935 рр. споруджено половину навчального приміщення на 100 учнівських місць, повністю будівництво завершено у 1970–1974 рр.

Від вересня 1939 р. — радянська влада; тоді відкрито школу з українською мовою навчання, де працювали 7 учителів.

Від 2 липня 1941 р. до 5 березня 1944 р. село — під німецькою окупацією. На примусові роботи до Німеччини вивезли 26 мешканців Синівців, 8 із них згодом повернулися в родинне село. Під час трагічних подій 1943 р. в селі загинули 38 осіб польської національності. Цього ж року через Синівці пройшов партизанський загін під проводом С. Ковпака.

У 1944 р. до Червоної армії мобілізували 41-го синівчанина, з них 17 загинули, четверо повернулись інвалідами.

Членами ОУН були 25 мешканців села, 17 воювали в УПА, за зв'язки з ОУН і УПА 37 осіб (22 родини) вивезли на спецпоселення.

У жовтні 1949 р. організовано колгосп «Шляхом Леніна» (перший голова правління – Я. Волохатий), який у 1951 р. приєднали до колективного господарства в с. Борсуки. Спочатку об’єднане господарство назвали ім. Й. Сталіна, згодом — ім. ХХІІ з'їзду КПРС. Нині колишній колгосп реорганізовано у ПСП «Агрофірма “Горинь”» (керівник О. Гасюк).

Збереглися давні назви частин села: Заболотці, Загребля, Когутівка; урочищ – Висока межа, Додатки, Лиса гора.

Є церква Успіння Пресвятої Богородиці (1869 р., дерев'яна). Храм перевезли зі с. Старий Олексинець (Кременецький район) поставили на місці старої церкви, спорудженої у 1583 р.

Пам'ятник односельчанам

  • воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (скульптор Г. Басюк).

Народилися

  • скульптор Георгій Басюк (1938 р. н.);
  • вчений у галузі радіоелектроніки, доктор технічних наук, член-кореспондент Міжнародної академії інформатизації, автор 160 наукових робіт і патентів на винаходи Михайло Басюк (1959–2010);
  • поліграфічний дизайнер, журналіст, дизайнер-верстальник популярних обласних і всеукраїнських газет та журналів, книг відомих авторів, член Національної спілки журналістів України Тарас Савчук (1979 р. н.).

Діють ЗОШ І-ІІ ступенів, дошкільний заклад, клуб, бібліотека, фельдшерський пункт, торговий заклад.