«Заболотецькі хутори: колись, тепер і завтра»
«Заболотецькі хутори: колись, тепер і завтра»
Відоме для навколишніх сіл урочище Заболоці, що ділить навпіл борсуківські та синовецькі землі, зустрічає подорожніх тишею, спокоєм, оповитим таїнством свого життя. Навіть не віриться, що на цій місцевості у сиву давнину, в непролазних болотах (від цього і назва) росли густий очерет, рогоза, вербові хащі, а на узвищі – ліси. Між двома пагорбками, що тягнуться навипередки більше кілометра, протікала річка, назва якої залишилась у пам’яті померлих пращурів. Свої води вона брала з невеличкої річки Зелена Криниця, потічками –з джерел села Великі Кусківці та заболотецького кутка Вили. Вже повноводною вливалась у річку Жирак. Навколо водилась різноманітна фауна. З часом урочище міняло своє обличчя, красивішало, ставало зручним і доступним, що сподобалось пращурам, переселяючись сюди. Ради щедрої, плодовитої землі ростягнулись, щоб збудувати вздовж берегу річки, на пагорбах, свої оселі, господарку, створити сім’ї. Найдені залежні торфу використовувались для палива, а річка дарувала багатті запаси риби, яку ще на початку ХХ століття ловили корзинами, густі, багаті на вітаміни, цілющі трави використовували для годівлі худоби, а пасіки, що були майже в кожному обісті, трудівницями –бджолами наповнювались медом. Можливо, поповнення населення, збільшення Хуторів сприяли у різні періоди так звана «столипінська аграрна реформа» у 1906-1911 р.р. та у 30-ті роки ХХ століття, коли влада Другої Речі Посполитої,Ж вирішила у селі Синівці розбудувала своєрідний майдан (навіть з хокейним полем) і жителів центральної частини на вигідних умовах переселили на Заболоці. У другій половині ХІХ століття, по переказах старожилів, вздовж берега з правого боку проходила залізнична вузькоколійка із західної сторони на Ланівці.
Урочище поділилось на кутки: Вили, Гребельки, Яськові, біля Химки, Водяні та інші. До речі, заболотецькі парубки різнились серед інших тим, що більшість одружувались з дівчатами своїх кутків, збудувавши хати, вирощували нове покоління хуторян. Щоб не розривати родинні зв’язки, переселені сімї, їх членами будувалися нові оселі кожний зокрема. Так робили брати Лука і Семен, Себастян Хаблюки, Олексій, Симон, Іван та Филимон Гродські, Яків, Назар, Василь Грині та інші. Один –з найстаріших жителів Заболотець, 87-річний Федір Савович Хаблюк, що проживає на кутку Вили, розповідає, що його батько, Сава Дмитрович, поселився на хуторі, коли одружився з хуторянкою Галиною Петрівно, бо сам з Малих Кусковець. Мав 3-га поля, садок, пасіку, а для обробітку землі позичав коні у свого тестя, який проживав на західно-північній стороні Заболотець. У роки Другої світової війни сюди часто навідувався командир кущової боївки Сильвестр Басюк "Борець", застерігаючи батька не їхати на рабські роботи у Німеччину. Сім’я була багаточисельна – 4 сина та дочка. Старший син, Федір, закінчивши ФЗО, понад тридцять років працював у колгоспі бригадиром рільничої і будівельної бригад. З малих літ захопився бджільництвом і незважаючи на похилий вік та стан здоров’я, любимої справи не покидає досі. Худоби не утримує, бо не дає ради. Жителі заболотецьких хуторів відчували і були свідками бурхливих, стратегічних подій, що колихали Україну в різниці віки і часи. Йшли на війни, гинули, , а живі поверталися в рідні місця, щоб продовжувати рід. Зокрема, у Другій світовій війні зазнавали поранень їх діти, як це було з Олександром Соверковичем Черняком, коли німецький артилерійський снаряд розірвався на подвір’ї, поранив осколок ногу. У роки національно-визвольних змагань, хутір ставав місцем відпочинку та прикриття для повстанців. Часто тут тривали перестрілки з солдатами НКВД. Це тут арештували енкаведисти молоду зв’язкову загону «Яворенка» Ганну Хом’як «Ксеня», родом з села Борсуки, яка вирвалась з рук ворога, загинула, вкинувшись в криницю на рідній вулиці Козаковій, а 4 бійці боївки Сильвестра Басюка «Борець», які переховувались у криївці, по донесенню, спіймали і були етаповані на довгі роки у далеку Північ та Сибір Росії.
Замикали поселення хуторян, зі східної сторони обійстя Цюхів, Лукащуків та Темрія. У Максима Цюха виросло семеро дітей: сини Володимир, Степан, Івані Роман, дочка Олена, Марія, Лідія. Допомагали батькові по господарству, а вже дорослі сини організували власну ручну лісопильню, яка доповнювала сімейний бюджет. Дочка Степана Максимовича, Марія Рольська згадує що поруч з ними жила одна з найбагатших на Заболоцях родин Володимира Лукащука, яка доглядала велику пасіку, мед від якої продавали у дерев’яних бочках, а за отриманні кошти скуповували землю, худобу, реманент. Батько Марії за радянських часів купив хату в селі Борсуки, а дочки повиходили заміж. Дід Максим довгий час працював у борсуківському млині млиником.
На Сьогодні у новій ще хаті, збудованій за радянської влади, між колишніми сусідами Басій Ф.Ф. та Блащук Ф.С., живе сім’я одного з наймолодших хуторян – Ярослава Івановича Хаблюка. Довгий час працював у колгоспі електриком, дружина Віра продавчинею у Ланівцях. Перейшовши на пенсію, ще деякий час утримували корову, пару коней, але продали, бо роки даються взнаки. Недалеко від нього, на пагорбі, видніється, мов примара, колишнє господарство Григорія Герасимовича Тетери, доброзичливого, завжди усміхненого, хорошого муляра. З дружиною, Надією Василівною, своєю однодумцею, як і він, Члена ОУН, за що отримали по 10 років ув’язнення кожний, одружився, коли обидвоє їхали із заслання, побудували хату, виростили троє дочок, поховані на синовецькому цвинтарі. До речі, на Заболоцях жили висококваліфіковані будівельники. Так, батько Ярослава Хаблюка, повернувшись з німецько-радянських боїв, організував бригаду мулярів-хуторян, а була ще і друга. За кілька десятків метрів від хутора Тетери, височить могила з кам’яним хрестом із стертими на ньому віками написами. Її називають «козацькою», але старожили одностайно стверджують, що це поховання від 600 до 1000 пращурів, померлих від пошесті чуми десь у другій половині ХІІІV століття або на початку ХІХ.
Сінокоси, якими колись володіли борсуківляни Гарієнтові (Андрощук) та Чернухові у кутки Гребельки давали у період колективізації високі врожайності, а зі всіх заболотецьких лугів колгоспники заготовили на зиму три скирди цього корму.
У 50-ті роки двадцятого століття з числа хуторських жінок було створено буряківничу ланку з 33 трудівницями. Ланковими в різні часи обирались Ольга Волохата, Марія Гродська. Слід згадати про хуторянську ланкову, вмілу організаторку, принципову, але справедливу Надію Василівну Денегу, до якої, вже пізніше, приєдналися жінки з села Синівці.
У 60-ті роки на Заболотцях частково з’явилась цивілізація: радянська влада за рахунок держави провела електроенергію, що дало можливість використовувати побутові електроприлади, в тому числі телевізори. У ці ж роки діти, а їх налічувалось біля 32, долаючи нелегкий лях ходити до Синівецької восьмирічної школи. Але надалі їх манив, спокушав невідомий світ і діти, мов пташенята, розлетілись з гнізда, шукаючи нове життя, залишаючи хуторський, спокійний, утверджений віковими традиціями уклад.
…Де-не-де, мов сховавшись від сорому, безнадії, в обіймах старих дерев стоять похилі підсліпуваті оселі хуторян і ще намагаються жити криниці, очікуючи своїх господарів. Невже заболотецькі хутори чекає занепад!? Та ні, бо місцева ПСП агрофірма «Горинь», очолювана відомим господарником О.А.Гасюком, вже зараз проводить реконструкцію колишнього сиротливого ставу, де буде зона відпочинку, а від неї, вздовж південної сторони Заболотець, планується великий плодовий сад.
Григорій Волянюк
