Гордієве кохання

Дата: 27.01.2020 14:39
Кількість переглядів: 353


Хлопець ріс кволий і навіть у тріскучий мороз обличчя було бліде. Виділялись хіба-що, виразні, небесного відтінку, очі, які навіть у веселій юрбі дітлахів сумували. Ще з підліткових літ Гордій намагався бути ближче до сусідської дівчини Дарини, або як він для себе називав, Дарунею. Підлітки, підмітивши його вподобання, кепкували, підсміювались, що ставало для закоханого болюче і образливо, лягаючи важким каменем на юному серці.
За пройдешніми роками незчулися, як виріс у парубка, а Даруня – справжню красуню, щебетливу, непосидючу. Гордій не змінився, а залишився таким же скупим, мовчазним, як у підлітковому віці, але не мінялося його потаємне, невідоме відчуття до Дарині. Воно не давало спокою ні вдень, ні вночі: не робилась робота на господарці, за що отримував не раз від батьків осудливі нарікання, а в снах, неспокійних, короткочасних настирливо повставало обличчя коханої дівчини, докірливо хитаючи своєю русявою голівкою, мовило: «Не ходи за мною, не йди». Зустрічаючи Даруню, намагався щось запитати, пропонувати зустрітися, як це роблять його однолітки, але завжди слова застрягали в горлі, пересихало в роті і збентежений, кивнувши привітання, йшов далі. Врешті, відважившись темної ночі заніс букет її улюблених квітів – ірисів до подвір’я її хати і поклав на хвіртку. Він не здогадувався. Що його ровесник Андрій теж закохався Даруню і вона вважала, що це його витівки. Так тривало все літо, поки у Гордія сяйнула думка: «А може Даруня думає, що це Андрієві квіти» і жахнувшись від цього, залицяльник заспокоївся. Та недовго. «я доведу їй, що тільки я кохаю, що це мої квіти» - насмілився гордій пізньої осені. І рішуче рушив через свій та сусідський городи. Заплутуючись через гудиння гарбузів, спотикаючись за пізні голівки капусти, до ще освітлених вікон Даруниної хати. Відчувши підозрілий шум, собака на подвір’ї залементів. Рипнули двері і почувся сердитий голос батька дівчини: «Це ж кого нечиста сила носить в таку пору?!». З нічим пішов до додому. З настанням теплих літніх вечорів, Гордій, як примара підходив навшпиньки, щоб не чув собака, до освітленого вікна сусідньої хати і милувався, як Даруня вправно виймає баняк з печі для вечері, як посміхається своїми губами-пелютками або розчісує своє розкішне русяве волосся, що було перед цим тугою довгою косою. Все йому до вподоби, миле. Такі «вечорниці» продовжувались до пізньої осені, початку морозних вітрів, появою снігових кучугур. Він, із занімілим від холоду тіло, стояв, милуючись її вродливим обличчям, її вправними рухами. Звеселілий, збуджений повертався додому, а потім довго перевертався на ліжку, гонячи себе за несміливість, перебираючи в думці свою поведінку…
З приходом «мясниць», коли по селах гуляли весілля, до Гордія прийшли хлопці і чи то співчутливо, чи зловтішно повідомили, що його ровесник Андрій сватає Даруню і навіть батьки молодих домовились про дату весілля. Звістка, як грім серед ясного неба, болюче зачепила його серце, затуманила розум. Весільної ночі, хоч був запрошений сватом, Гордій лежав на ліжку, накривши голову подушками. Щоб не чути веселого переливу музик, захмелілого співу гостей…
Минали роки. Даруня народила дівчинку, а через кілька місяців її чоловіка мобілізували на війну, звідти через пів року прийшла похоронка. Зажевріла надія у хлопця, навіть десь у закутках його душі теплилась радість, що його Даруня, врешті, стала самотньою,але вчасно схаменувся. Дорікнувши собі : «не соромно тобі? Це ж великий гріх». Набравшись відваги і знайшовши повід, Гордій заходив кілька разів до Дарунчиної оселі, але завжди щось заважало, щоб мовити одне слово, яке не давало спокою і солодким, трепетним, незвіданим хвилюванням тривожило всі ці роки молоде серце та душу. Згодом, розчарований і згаслий до життя, він найнявся в сусіднє село робітником. Не ходив на хлопчачі гулянки, не звертав увагу на дівчат. Чи ж догадувалась про Гордієве кохання Даруня? Напевно, так, бо кількома словами згадала його. Коли прийшла старість. Не дожив до глибокої старості Гордій – помер захворівши. Кажуть. Чи випадково , чи знаково в ту ж пору, тільки через багато років, померла Даруня. Чи ж. було в обидвох між собою кохання, чи ні? Відповіді забрали в інший світ гордій та Даруня, залишивши повід для фантазій, домислів односельчан.
Григорій Волянюк
с. Борсуки
12 листопада 2019 року.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень