Новини

Тепер вже не із засобів масових інформацій борсуківляни можуть побачити і поцікавитись про сонячні панелі. Вони першими у селі з’явились на господарстві молодого подружжя Руслана та Наталії Скурських. Господар розповідає, що мріяв про це давно. Працюючи на заробітках у сусідній Польщі йому пощастило, бо трудився разом з поляком Мартіном Станчиком по розповсюдженню мережі інтернет. В цей час у Польській державі, як у нас сьогодні, були непосильні для простого люду тарифи на оплату енергоносіїв. Тому, Мартін захопився ідеєю пошуку для своєї будівлі альтернативними носіями електроенергії і поділився з українським хлопцем. Таким чином, вони мали одну мету. Невдовзі знайшов виробника сонячних панелей і поляк здійснив свою свою мрію, бо за вироблену енергію довів оплату за тариф для обслуговування від сторонньої електроенергії до нуля. Цей польський досвід Руслан по приїзду додому, ще більше загорівся бажанням здійснити свою мрію і запровадити досвід сусіда у себе. Досконало вивчив, проаналізував роботу сонячних панелей і, врешті з допомогою свого товариша розробив проект, домовився з РЕСом, закупив обладнання китайського виробництва. Тепер подружжя не натішиться цим дивом для села, адже, зараз господарі не тільки користуються безкоштовною електроенергією, а ще й заробляють, бо при мінімальному виробництві 30 КВТ енергії, за добу, вони решту продають державі по вигідних цінах. «Вони не тільки приносять економічну та екологічну вигоду» - ділиться своїми враженнями Руслан Юрійович, - а й безпечні і стійкі при будь якій негоді. Хочеться вірити, що через деякий проміжок часу, наслідуючи цінний досвід своїх земляків, у селі поповняться садиби з такими вигідними для себе і для держави джерелами електроенергії.

Експерти Програми «U-LEAD з Європою» та SKL International підготували аналітичні показники, які характеризують виконання бюджетів 806 ОТГ за січень-вересень 2019 року у розрізі кожної з 24 областей

Коли втомлене літнє сонце опускалися спочивати за густим очеретом ставка і стишувався гамір на подвір’ях осель, вони домовлялись знову зустрітися, прихилитися одне до одного, пошепки мовити ласкаві, хвилюючі слова. Вже півроку Максим з Мотрею приходили до одинокої старої тополі, яка притулилась на кінчику берегу річки, похиливши свої ще пишні віти до води. Вона щось стиха шепотіла закоханим, але це розуміла тільки Горинь. Хлопець хоч проживав з батьками у віддаленому селі, а дівчина місцева борсуківслянка, познайомились вони на базарі, у Ланівцях. Його земляки прозвали Дженчиком, бо одягався, як хлопці з міста, мав окремі, невідомо де навчені, шляхетні манери, вживав красномовні слова, мав гордовиту поставу. Все це приваблювало не одну дівчину. Та й Мотря виділялася вродою, струнким станом. Так, жарт за жартом, слово за словом, швидко порозумілися. Вечірні побачення, палкі поцілунки, освідчення в коханні швидко промайнули. Як кажуть, небо не завжди чисте, блакитне, а часом вкривається чорними хмарами. Так сталось і на цей час. В обідню пору, на жнивному полі, Мотрі стало зле, аж потемніло в очах, і в середині тіло, мов хтось вивертав, як в діжці тісто. Вдома напоїли трав’яними напоями і над ранок полегшало. Згодом повторилося. Досвідчена мати запримітила ознаки вагітності. В хаті кілька днів і ночей не стихав крик, сльози, благання. Від Мотрі дізнався Максим. Хлопець побілів, в очах спалахнув жах. Врешті, взявши себе в руки, мовив: - Нам ще рано одружуватись. Завтра йди в Ланівці, я домовився з повитухою, вона зробить аборт. Не бійся, я тебе не кину… Не пам’ятає Мотря, як виповзла з хати повитухи, переступаючи повільно ногами. Прийшла селом Нападівки, між борсуківськими тополями-охоронцями дороги. Опам’ятавшись, побачивши над собою схилених, стурбованих матір та сестер. Кілька днів дівоче тіло відчайдушно боролося з недугою, але життя повільно згасло і серце не витримало. Ховало дівчину майже все село. Йдучи в похоронній процесії, жінки перешіптувались, згадуючи недобрим словом Максима, скрутно похитуючи головами. Зболений горем, розгніваний Мотрин батько кілька разів ходив до дядька Максима, адже племінник завжди ночував там після побачень. Пересварившись, погрожував поліцією,вертався ні з чим. Хлопець не був на похороні. Не бачили його й пізніше, мов у воду канув… Стишились розмови, відправили роковини від дня смерті Мотрі, а жінки пліткували на інші теми, заживали роз’ятрені рани у серцях її батьків. Тоді вигулькнув, мов Пилип з конопель, Максим. Він, мовби нічого не сталося, як павутиця на городі, вився у Великодні серед гурту дівчат. З першого вечора запримітив струнку, з пишною довгою. Русявою косою, білим, немов вмиваним молоком. Обличчям, веселу Настю. Головне для залицяльника і вирішальне, що дівчина з багатого роду. Освічена та хазяйновита. Домігся провести додому, наполіг обіцянки на друге побачення. І хоч знала Настя про трагічну долю Мотрі, але слова облесливі, блудливі, клятви хлопця затуманили її розум, засліпили її голубі очі. Не відмовилась, коли Максим запропонував одружитися, попросив благословення в батька Насті,а вони радо сприйняли слова майбутнього зятя, адже по словах Максимового дядька, сім’я нареченого господарська. У церкві, від багаточисельних свічок було тепло, навіть гаряче, пряний ладановий запах паморочив принишклих людей, які, не зводячи очей від пари молодят, слухали слова священика. Раптом. За високими церковними вікнами потемніло. Мов на них накинули рядна, почувся, зразу тихо, потім гучніше, барабанний стукіт дощу з градом по залізних куполах церкви. Вдарив грім, гасячи свічки, перед вікнами пролетіла рожева блискавка, затремтіла під ногами людей підлога, задзенькали шибки, люди зіщулившись, присідали, молячись. Повторились ще і ще. Здавалося, що земля розколеться навпіл і приміщення разом з усіма, провалиться в безодню. Не чулося слів священика. Голосів хористів на криласі, які намагалися відвернути увагу від стихії. Врешті стихло. Вийшовши з церкви, весільну процесію вразило побачене: зламане гілля старезних ясенів безвладно лежало у всіх закутках церковного подвір’я, молода тополя, не втримавшись корінням, безсило похилилась до землі, дощові води спішно несли за собою залишки сміття, землі на дорогу. Заспокоївшись, весілля продовжувалось на обісті Настиних батьків. Не довго, бо із-за лісу Кіптиха виповзла грізна хмарна навала, несучи поривчастий вітер, градобій та громовицю. Змовкли музики,стихли вівати. Стихія ще з більшою силою, ніж раніше, зловтішно виливала на весільних всю свою силу, лють та ненависть. Не вдалося завершити весілля, як велося в народних обрядах, навіть не прийшла церемонія переодягання нареченої в господиню, дружину. Розчаровані гості передчасно розійшлися по домівках. Було про що говорити в селі, доповнюючи чи заперечуючи подію. Лише мудра, глибоко віруюча вдова Агафія, зводячи до небес, вицвілі від важко прожитих років, очі, перехрестившись весь час повторювала : «Наказаніє Господнє»… Хоч як намагався господарювати Максим. Адже до батьківського наділу приєднався Настин земельний посаг, йому це не вдавалося. Дійшло до продажі куска землі, щоб дати собі раду, а занепокоєний тесть дав йому ще й коня. Не допомогло, бо зять немов до господарки ні хисту, ні бажання. Врешті, на перекір Насті. Родичів вирішив перейти польсько-радянський кордон, бо давно брат обіцяв у східній УРСР роботу з доброю платнею. Квартиру. Там скоїв якийсь злочин (говорили-шахрайство) і влада відправила з дружиною у Сибір. Багато трудолюбивих українців, опинившись там, влаштовували своє. Хоч сяке-таке. Життя, хазяйство. Максим шукав легкого, зв’язався з бандитами, які ширяли навкруги, забувши своє кохання, обіцяну турботу про дружину. Мотря, щоб прогодувати себе, бо дітей не дав Господь, пішла на роботу у бригаду, де на рівні з чоловіками, вантажила вкриті льодом колоди з сосни. Одного дня, колода вислизнула з тендітних жіночих рук і придушила її тіло на смерть. Сусіди, бо Максим розгулював невідомо де вже пів місяця, поховали Настю по-християнськи на селищному цвинтарі серед дрімучої тайги. Не повідомили про це родичам на її батьківщині, не знаючи адреси. Згодом Максим ділячи награбовані гроші, загинув… Через одну людину появились на Землі дві могили:одна на сільському цвинтарі волинської землі, інша – в сибірській мерзлоті Росії. Їх ніхто не відвідує, бо рід давно пішов в інший світ. Лиш після цього, побратавшись, ще довго Зрада і Гріх витали навколо, зловтішно веселились, нагадуючи людям, що вони ще існують у шаленому, непередбачуваному світі 18 листопада Григорій Волянюк с. Борсуки